Особливість сучасного суспільства, що формується в процесі глобалізації, полягає у тому, що втрачається культурна самобутність окремих країн і народів. Звичаї зникають із загрозливою швидкістю разом із останніми носіями обрядів, а сучасний ритм життя та суспільні цінності не сприяють продовженню і збереженню основ національної ідентичності. Традиція є необхідним елементом соціальної системи, однією з основних умов існування в ній стійкого зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім. Відмова від архівування та переосмислення обрядів сприяє зникненню зв'язків, що унеможливлює відтворення й розвиток соціальної спільності. Як свідчить історична практика, виживання і розвиток суспільства неможливе без наявності необхідного зв'язку між новим і старим, шляхом збереження соціальної спадкоємності.

Руйнівний характер глобалізації для національної ідентичності можна звести до мінімуму, якщо прагнути не до запозичення загальносвітових цінностей і орієнтирів, а до поєднання накопиченого досвіду в процесах сучасного відтворення традиційних практик. Однією з таких практик збереження й художнього відтворення українських традицій є проєкт «ВЕСІЛЬНА КОРОНА», в якому ZINAIDA звертається до обрядів Західної України. Авторка переосмислює й архівує давню традицію плетіння весільних пір'яних вінків, що була поширена на Прикарпатті.

Великі пишні вінки наречені та дружки вбирали лише у двох селах — Великому та Малому Ключеві. Молоді жінки виходили заміж тільки в таких вінках, бо за старовинним віруванням, гусяче перо символізувало легке подружнє життя. З 1970-х років цей звичай почав забуватись. Технологію виготовлення такого весільного убору досконало знала Параска Кушляк — остання в Україні майстриня, яка вміла робити пір'яні вінки і заплітати наречених за давнім звичаєм.

Створення вінка — кропітка робота. На виготовлення весільних вінків майстрині витрачали приблизно шість тижнів й використовували пір'я сорока гусей: воно мало бути закрученим, однакового розміру і обов'язково з-під крил. Для весільного вінка можна було брати гуску лише чисто білого забарвлення — вважалося, що навіть кілька сірих або чорних пір'їнок у птаха можуть призвести до хвороби у молодої. З п'яти-шести пір'їнок майстрині складали пелюстки, з яких робили квітку. Всередину вкладали тонку жилку, на яку нанизували різнокольоровий бісер та лелітки. Потім із таких квіток зв'язували напівкруглий вінок. Вінків на голові нареченої мало бути два: спереду менший, позаду більший. Досить важко і заплести молоду в такий весільний убір, що важить від п'яти до восьми кілограмів. Спочатку дівчині заплітали волосся у маленькі коси та клали на голову дві-три хустки, до яких пришивали пір'яні вінки. Після пір'яних вінків кріпили другий широкий вінок із цупкого паперу. На нього намотували різнокольорові стрічки. Такий процес заплітання молодої тривав дві-три години. Сама ж наречена, згідно обряду, мала залишатися у вінку три дні й дві ночі: перший день до весілля, наступну ніч, в день вінчання, та ніч після нього.

Жителі Малого й Великого Ключева здавна вірили, що весільні убори нареченим могли майструвати тільки літні жінки, в яких склалося щасливе сімейне життя. Наразі останньої майстрині з плетіння пір'яних вінків Параски Кушляк вже немає у живих, тому ця традиція перетворилася на обряд, що може зникнути назавжди.